Влада і відповідальність у терапевтичних відносинах
Головна / Блог / Влада і відповідальність у терапевтичних відносинах
Іноді мені здається, що про терапію написано надто багато книжок і водночас сказано надто мало правди. Ми навчилися добре описувати методи, створювати класифікації, формулювати етичні кодекси, говорити про техніки, межі та контракти. Усе це важливо. Без цього професія не могла б існувати. Але що довше я працюю психотерапевткою, то частіше помічаю, що найважливіші речі живуть не в підручниках. Вони народжуються між двома людьми, які сидять один навпроти одного в кімнаті, де поступово стає можливим те, що роками було неможливим деінде. Мені пригадується багато моментів, коли людина приходила на першу зустріч дуже зібраною, логічною, навіть успішною зовні, а через кілька місяців раптом говорила: «Я ніколи нікому цього не розповідала». І щоразу мене вражає не сама історія, а той рівень довіри, який дозволяє цій історії народитися. Бо терапія починається не тоді, коли людина розповідає про проблему. Вона починається тоді, коли людина ризикує показати те, що все життя намагалася приховати навіть від себе.
На початку терапії клієнт дуже рідко бачить перед собою реального терапевта. Він бачить власні очікування, надії, страхи, фантазії та старі історії. Це абсолютно природно. Людська психіка влаштована так, що ми постійно переносимо минулий досвід у теперішні стосунки. Людина може несвідомо чекати від терапевта того прийняття, якого не отримала від матері. Може шукати мудрого й сильного батька, який нарешті скаже, як правильно жити. Може боятися осуду так само, як колись боялася суворого вчителя або критичного родича. У гештальт-терапії ми називаємо це перенесенням. І хоча це слово звучить професійно, за ним стоїть дуже людський процес. Ми всі приходимо в нові стосунки не з порожніми руками. Ми приносимо туди всю свою історію. Саме тому на початку терапії терапевт часто стає для клієнта особливою фігурою. Його слова мають більшу вагу, ніж слова інших людей. Його реакції уважно відстежуються. Його присутність поступово починає означати безпеку. І саме тут виникає тема влади, про яку в нашій професії говорять недостатньо часто.
Мені здається важливим чесно визнавати: терапевт має владу. Не політичну, не адміністративну і не формальну. Але психологічну владу він має безумовно. Людина приходить у терапію в момент вразливості. Іноді вона переживає кризу, втрату, депресію, тривогу або внутрішню розгубленість. У цей період вона особливо чутлива до слів і реакцій того, хто сидить навпроти. Саме тому відповідальність терапевта значно більша, ніж просто професійна компетентність. Вона включає здатність постійно усвідомлювати власний вплив. Наші інтерпретації можуть підтримати, а можуть поранити. Наша присутність може допомогти людині зустрітися із собою, а може підсилити її залежність. Наші межі можуть створювати безпеку або ставати джерелом додаткової травматизації. За роки роботи я дедалі більше переконуюся, що справжня професійна зрілість починається не тоді, коли терапевт багато знає. Вона починається тоді, коли він усвідомлює силу свого впливу і вчиться користуватися цією силою дуже обережно.
Особливість терапевтичних відносин полягає в тому, що вони водночас є і близькими, і не близькими. Це звучить парадоксально, але саме в цьому криється їхня лікувальна сила. У звичайному житті наші стосунки майже завжди взаємні. Ми підтримуємо інших і отримуємо підтримку у відповідь. Ми розповідаємо про себе і слухаємо історії інших. У терапії баланс інший. Простір значною мірою належить клієнту. Його переживанням, його болю, його історії. Ця певна штучність іноді дивує людей. Але саме вона створює умови для глибокої роботи. Людина поступово починає досліджувати себе без необхідності дбати про потреби іншого. Для багатьох це абсолютно новий досвід. Особливо для тих, хто все життя був рятівником, догоджачем або опорою для всіх навколо. Іноді саме в терапії вони вперше стикаються з питанням: «А що відчуваю я?».
З часом ідеалізація починає поступово руйнуватися. Це один із найважливіших моментів терапії. Людина починає бачити терапевта як живу людину, а не як всезнаючу фігуру. З'являється розчарування, злість, образа, претензії. І багато хто лякається цих почуттів. Але для мене вони часто є ознакою того, що терапія входить у більш глибоку фазу. Бо справжній контакт починається там, де закінчуються ілюзії. Коли клієнт може сказати: «Я злюся на вас», «Мені боляче через те, що ви сказали», «Я відчуваю розчарування», і при цьому стосунки не руйнуються, народжується новий досвід. Досвід того, що близькість може витримувати конфлікт. Що агресія не обов'язково призводить до втрати любові. Що різні почуття можуть співіснувати в одному контакті.
Окремою темою є право терапевта на помилку. Думаю, кожен спеціаліст, який працює з людьми, добре знає внутрішній страх щось не побачити, не зрозуміти або сказати невчасно. Ми всі живі люди. І хоч би скільки років навчання та практики було за плечима, абсолютної безпомилковості не існує. Колись мені здавалося, що професіоналізм означає завжди знати правильну відповідь. Сьогодні я думаю інакше. Професіоналізм полягає в готовності залишатися в контакті навіть тоді, коли відповідей немає. У готовності визнавати свої помилки. У здатності сказати клієнтові: «Мені здається, я чогось не побачила. Давайте повернемося до цього ще раз». Парадоксально, але саме такі моменти нерідко стають для людини найбільш лікувальними. Вони показують, що помилятися можна. Що близькість не руйнується через недосконалість. Що стосунки можуть витримати реальність.
Мабуть, одна з найважливіших речей, яких мене навчила професія, полягає в тому, що терапія не веде людину до якогось ідеального стану. Вона не робить життя безболісним і не позбавляє від усіх труднощів. Вона допомагає людині поступово ставати ближчою до себе. Вчитися витримувати власні почуття. Бачити свої захисти. Розуміти свої життєві сценарії. Помічати, як дитячий досвід продовжує впливати на дорослі рішення. І знаходити внутрішню опору не в ідеальності, а в чесності із собою.
Саме з такими процесами ми працюємо й в авторському арт-терапевтичному проєкті Підлипних. За десятки запусків цього проєкту я багато разів спостерігала, як атмосфера безпечного контакту, творчості та групової підтримки допомагає людям зустрічатися з тими частинами себе, які роками залишалися прихованими. Через арт-терапію, групову взаємодію, дослідження життєвих сценаріїв і внутрішніх конфліктів люди поступово відкривають власну силу, свої справжні потреби та нові способи бути в контакті зі світом. І щоразу я переконуюся: найбільше лікує не техніка і навіть не метод. Лікує досвід живої зустрічі. Зустрічі з іншою людиною. І зрештою — зустрічі із самим собою.
Автор: Людмила Підпипна - арттерапевт, гештальттерапевт, дійсний тренер Національної Асоціації Гештальттерапевтів України, кандидат психологічних наук
Арт-терапевтичний проєкт Підлипних https://pidlypna.com/artproekt
«Жіночі сценарії в казках». Авторський проєкт Людмили Підлипної https://pidlypna.com/kazka
«Чоловічі сценарії в казках». Авторський проєкт Людмили Підлипної https://pidlypna.com/4kazka
Навчальна програма І ступінь підготовки гештальт-терапевтів «Теорія і практика гештальт-терапії» https://pidlypna.com/geshtalt
Навчальна програма ІІ ступінь підготовки гештальт-терапевтів «Теорія і практика гештальт-терапії» https://pidlypna.com/geshtalt2
«Розправ крила». Наставницько-терапевтичний проєкт https://pidlypna.com/rozprav-kryla
«Мова образів: арт-терапія в практиці гештальт-терапевта». Спеціалізаця НАГТУ https://pidlypna.com/art-geshtalt