Чому ми обираємо «не тих» чоловіків?
Головна / Блог / Чому ми обираємо «не тих» чоловіків?
За роки психотерапевтичної практики я багато разів спостерігала одну й ту саму історію, хоча щоразу вона приходить у кабінет в іншому одязі, з іншими подробицями і під іншими іменами. Жінка розповідає про чергові стосунки, які знову принесли біль, розчарування або відчуття самотності поруч із людиною. Вона може бути розумною, успішною, освіченою, мати хорошу професію, друзів і насичене життя, але коли мова заходить про чоловіків, ніби починає діяти якийсь невидимий сценарій. Її серце вперто обирає тих, поруч із ким доводиться чекати, терпіти, доводити свою цінність або сподіватися, що одного дня її нарешті побачать і оцінять по-справжньому. І щоразу така жінка щиро дивується: чому це повторюється? Адже розуміє вона набагато більше, ніж у двадцять років. Вона вже знає про особисті кордони, про здорові стосунки, про самооцінку. Вона може давати чудові поради подругам і дуже точно бачити чужі помилки. Але власне серце знову і знову веде її в напрямку знайомого болю. Саме в такі моменти мені хочеться трохи сповільнитися і подивитися не на чоловіка, якого вона обрала сьогодні, а на ту дівчинку, якою вона була багато років тому.
У роботі з жіночими історіями я дедалі більше переконуюся, що наш вибір партнера дуже рідко починається в момент знайомства. Насправді він часто формується задовго до перших романтичних почуттів. У психології існує період, який триває приблизно від трьох до шести років. Саме тоді для дівчинки надзвичайно важливими стають стосунки з батьком. І я зараз говорю не про матеріальну турботу, не про виховання чи контроль. Йдеться про значно тоншу річ. Дівчинці потрібен досвід бути побаченою. Потрібен той теплий батьківський погляд, у якому є захоплення, ніжність і прийняття. Не тому, що вона слухняна, гарно поводиться чи чогось досягла. Просто тому, що вона є. Через цей досвід поступово формується дуже важливе внутрішнє переконання: мене можна любити без необхідності заслужити любов. Мене можна обирати без випробувань. Мені не потрібно ставати кимось іншим, щоб бути цінною. Коли такий досвід присутній, він стає частиною внутрішньої опори жінки. Тоді вона входить у дорослі стосунки не з потребою довести свою значущість, а з природним відчуттям власної цінності.
Але людські історії далеко не завжди складаються саме так. У багатьох сім'ях батько був фізично присутнім, але емоційно недосяжним. В інших родинах він був суворим, критичним або занадто вимогливим. Десь батька взагалі не було поруч через розлучення, роботу, війну чи власні життєві труднощі. І тоді маленька дівчинка починає робити висновки про себе, які ніхто не вимовляє вголос. Вона не думає словами: «Я недостатньо хороша». Вона просто починає так себе відчувати. Дитяча психіка влаштована таким чином, що майже ніколи не звинувачує дорослого. Якщо батько холодний, відсутній або недоступний, дитина рідко думає, що проблема в ньому. Натомість вона шукає причину в собі. Так народжується внутрішня надія: якщо я стану кращою, слухнянішою, красивішою, успішнішою або зручнішою, мене нарешті побачать і полюблять. Минуть роки, але ця надія може залишитися жити в серці вже дорослої жінки. І тоді вона несвідомо починає шукати не чоловіка для стосунків, а можливість завершити стару дитячу історію.
Саме тому так часто виникає дивний парадокс. Турботливий, надійний і емоційно доступний чоловік може викликати менше почуттів, ніж той, кого потрібно завойовувати. Чоловік, який відкрито демонструє любов, іноді навіть здається нудним. Натомість сильні переживання викликає той, хто весь час вислизає з контакту, віддаляється, не визначається або тримає жінку в постійній невизначеності. Для стороннього спостерігача це виглядає нелогічно, але для психіки в цьому є своя внутрішня логіка. Якщо колись любов асоціювалася з очікуванням, боротьбою і дефіцитом, то саме такі почуття починають сприйматися як знайомі. Жінка може роками перебувати у стосунках, де вона більше рятує, ніж любить. Вона терпить байдужість, агресію, емоційну недоступність або постійні обіцянки змінитися, тому що десь дуже глибоко продовжує жити надія: цього разу все буде інакше. Цього разу мене оберуть. Цього разу я отримаю те, чого так бракувало колись. На жаль, дорослі партнери дуже рідко можуть вилікувати дитячі рани. Вони лише допомагають зробити їх видимими.
Мені здається, що одним із найскладніших моментів у терапії є зустріч із розчаруванням. Ми звикли думати про розчарування як про щось погане, але насправді воно часто стає початком внутрішнього дорослішання. У певний момент жінці доводиться побачити свого батька не як ідеальний образ, який колись повинен був дати все необхідне, а як звичайну людину зі своїми обмеженнями, травмами та нездатністю дати те, чого вона сама не мала. Це болючий процес. Він пов'язаний із сумом за тим, чого ніколи не було. І водночас саме він відкриває шлях до свободи. Поки всередині живе очікування, що хтось нарешті компенсує дефіцит дитинства, жінка залишається залежною від цього пошуку. Коли ж вона поступово приймає реальність, з'являється можливість почати будувати інші стосунки. Не ті, у яких потрібно заслужити любов, а ті, у яких можна бути собою.
У своїй роботі я бачу, як багато змін відбувається тоді, коли жінка починає вчитися давати собі те, чого колись не вистачило. Йдеться не про модні практики самопідтримки і не про красиві афірмації. Йдеться про поступове формування внутрішньої опори. Про здатність залишатися поруч із собою в моменти сумнівів. Про вміння не зраджувати власні потреби заради страху втратити стосунки. Про готовність витримувати чужу незгоду без необхідності доводити свою цінність. Коли така опора з'являється, змінюється не лише вибір партнерів. Змінюється вся якість життя. Жінка починає помічати, де вона живе з любові, а де з дефіциту. Де вона будує близькість, а де намагається заслужити право на неї. І саме в цей момент відкривається можливість для справді дорослих стосунків, у яких більше немає потреби рятувати, терпіти чи доводити.
Теми внутрішнього батька, жіночої цінності, сценаріїв вибору партнерів і тих несвідомих механізмів, які впливають на наші стосунки, ми часто досліджуємо в наставницько-терапевтичному проєкті «Розправ крила». Мені завжди цікаво спостерігати, як жінки поступово починають бачити зв'язок між своїм сьогоденням і тими ранніми історіями, які колись сформували їхнє уявлення про любов. Бо дуже часто справжні зміни починаються не з пошуку іншого чоловіка, а з глибшого розуміння себе. Саме тоді з'являється можливість обирати стосунки не з болю, не з дефіциту і не з надії заслужити любов, а з внутрішнього відчуття власної цінності та права бути коханою просто тому, що ти є.
Автор: Людмила Підпипна - арттерапевт, гештальттерапевт, дійсний тренер Національної Асоціації Гештальттерапевтів України, кандидат психологічних наук
Арт-терапевтичний проєкт Підлипних https://pidlypna.com/artproekt
«Жіночі сценарії в казках». Авторський проєкт Людмили Підлипної https://pidlypna.com/kazka
«Чоловічі сценарії в казках». Авторський проєкт Людмили Підлипної https://pidlypna.com/4kazka
Навчальна програма І ступінь підготовки гештальт-терапевтів «Теорія і практика гештальт-терапії» https://pidlypna.com/geshtalt
Навчальна програма ІІ ступінь підготовки гештальт-терапевтів «Теорія і практика гештальт-терапії» https://pidlypna.com/geshtalt2
«Розправ крила». Наставницько-терапевтичний проєкт https://pidlypna.com/rozprav-kryla
«Мова образів: арт-терапія в практиці гештальт-терапевта». Спеціалізаця НАГТУ https://pidlypna.com/art-geshtalt