Чий голос тебе зупиняє?
Головна / Блог / Чий голос тебе зупиняє?
За роки роботи психологинею я дедалі частіше переконуюся, що багато життєвих рішень людина приймає не в теперішньому моменті. На перший погляд це звучить дивно, адже рішення ухвалює доросла жінка, яка має освіту, професійний досвід, власну думку і право самостійно визначати напрямок свого життя. Проте коли ми починаємо уважніше досліджувати причини її сумнівів, страхів або внутрішніх заборон, дуже швидко виявляється, що поруч із нею ніби присутні ще багато людей. Це можуть бути батьки, які давно постаріли, вчителі, яких вона не бачила десятки років, колишні керівники, сусіди з дитинства, бабусі та дідусі, а інколи навіть люди, яких уже немає серед живих. Їхні голоси продовжують звучати всередині настільки переконливо, що людина перестає розрізняти, де її власна думка, а де чужі переконання, які вона колись засвоїла як єдино правильні правила життя. Саме тому тема проявленості, грошей і професійної реалізації майже ніколи не виявляється лише темою проявленості, грошей і професійної реалізації. За нею дуже часто стоїть значно глибша історія про право бути собою, про право займати своє місце серед інших людей і про право не погоджувати кожен свій крок із внутрішнім судом, який оцінює, чи достатньо ти хороша, скромна, правильна та зручна.
Останнім часом мені доводиться працювати з великою кількістю жінок, які мають чудову освіту, серйозний професійний досвід і реальні результати своєї роботи, але водночас продовжують жити з відчуттям, що їм ще зарано говорити про себе впевнено. Вони проходять додаткові навчання, отримують нові сертифікати, перечитують професійну літературу, вкладають час і гроші у свій розвиток, але коли доходить до того, щоб заявити про власну експертність, назвати достойну вартість своїх послуг або вийти в публічний простір, усередині ніби щось стискається. Зовні це може виглядати як скромність або надмірна самокритичність, але в терапевтичній роботі поступово відкривається інша картина. Виявляється, що людина не стільки сумнівається у своїх знаннях, скільки боїться наслідків власної видимості. Її лякає не сам факт успіху, а те, що разом із ним доведеться пережити чиєсь несхвалення, заздрість, критику або розчарування. Іноді достатньо поставити просте запитання про те, хто саме може засудити її за успіх або високий дохід, щоб розмова несподівано перейшла від сучасної професійної ситуації до дитячих спогадів. Тоді згадуються фрази про те, що скромність прикрашає людину, що не варто висовуватися, що не можна бути кращою за інших, що хороша дівчинка думає про всіх, окрім себе. Ці послання рідко сприймаються як заборони, коли дитина їх чує. Вони виглядають як турбота, виховання або життєва мудрість старших. Проте через багато років саме вони можуть визначати межі того, наскільки високо людина дозволяє собі піднятися.
Особливий інтерес для мене як для психотерапевтки становлять ситуації, коли за особистою історією починає проглядатися історія кількох поколінь. Ми живемо в країні, де майже кожна родина має досвід втрат, воєн, переселень, репресій, голоду або інших подій, які вимагали від людей пристосовуватися до дуже жорстких умов. У таких обставинах непомітність нерідко ставала способом виживання. Бути багатим було небезпечно. Бути успішним означало привертати увагу. Бути яскравим означало ризикувати. Навіть якщо про це ніхто не говорив прямо, подібні правила поступово вростали в сімейну культуру і починали передаватися далі. Я неодноразово бачила, як жінка, яка народилася через десятки років після цих подій, продовжувала поводитися так, ніби світ усе ще живе за законами минулого століття. Вона хотіла розвивати власну справу, мріяла про більший дохід, мала достатньо знань і здібностей, але кожна спроба вийти на новий рівень супроводжувалася незрозумілою тривогою. Раціонально пояснити її було важко, тому що об'єктивної загрози не існувало. Саме тоді стає помітним, наскільки сильним може бути вплив сімейної системи. Людина ніби залишається вірною правилам, які колись допомагали її предкам вижити, хоча сьогодні ці правила вже не захищають, а обмежують.
У терапії мене завжди цікавить момент, коли людина починає помічати цю різницю між своїм власним голосом і голосами, які живуть усередині неї багато років. Це не відбувається за одну зустріч і рідко стає результатом якогось інсайту. Найчастіше це поступовий процес, під час якого людина починає уважніше прислухатися до себе і помічати, що в різних життєвих ситуаціях її поведінкою керують різні внутрішні фігури. Одна частина прагне розвитку, творчості та реалізації, інша закликає бути обережною і не ризикувати. Одна хоче заявити про свої можливості, інша переконує, що краще ще трохи почекати. Одна мріє про масштабні проєкти, інша нагадує, що занадто великі амбіції можуть викликати осуд. І поки ці голоси залишаються нерозпізнаними, людина часто сприймає їх як власну позицію. Лише з часом приходить розуміння, що багато внутрішніх обмежень насправді належать не їй. Вони були отримані у спадок від родини, культури, середовища або складних історичних обставин, у яких жили попередні покоління.
Мені здається, що справжня дорослість починається не тоді, коли ми перестаємо боятися критики чи повністю звільняємося від сумнівів. За десятки років роботи я не зустрічала людей, які б зовсім не відчували страху. Натомість я бачила багато історій, у яких люди поступово вчилися не дозволяти цьому страху керувати їхнім життям. Вони починали визнавати власну цінність без необхідності постійно доводити її іншим, дозволяли собі займати більше місця у професії, говорити про свої досягнення без почуття провини та брати відповідальність за власний успіх. Саме в такі моменти змінюється не лише фінансове становище чи кар'єра. Змінюється якість внутрішнього життя. Людина перестає витрачати величезну кількість енергії на боротьбу з собою і спрямовує її на створення того життя, яке справді хоче прожити.
Саме такі процеси ми часто досліджуємо в наставницько-терапевтичному проєкті «Розправ крила». Туди приходять жінки з різними життєвими історіями, але дуже схожим запитом — зрозуміти себе глибше, розібратися з внутрішніми обмеженнями та повернути собі право жити власним життям. І щоразу я переконуюся, що найбільші зміни починаються не з нових стратегій чи зовнішніх інструментів, а з моменту, коли людина вперше по-справжньому чує свій власний голос серед багатьох інших голосів, які супроводжували її все життя.
Автор: Людмила Підпипна - арттерапевт, гештальттерапевт, дійсний тренер Національної Асоціації Гештальттерапевтів України, кандидат психологічних наук
«Розправ крила». Наставницько-терапевтичний проєкт
«Розправ крила». Наставницько-терапевтичний проєкт https://pidlypna.com/rozprav-kryla